Рубрика «Актуальності на хвості сороки»: «Чи легко бути толерантним?»

(16 листопада – Всесвітній день толерантності)

Ми живемо у час, коли матеріальні цінності беруть верх над духовними. І як би не було прикро це визнавати, та все ж людська жорстокість, буває, не знає меж. Саме в таку епоху, коли кожен бореться за першість, за «місце під сонцем», нехтуючи моральними цінностями, дуже важко залишитися не втягнутим у цю боротьбу за виживання. Тому люди ХХІ століття вступають в гонитву за місце на верхівці соціальної структури і зовсім забувають про духовне, святе.Отож, на мою думку, доцільним є згадати про толерантність. На жаль, це слово не можна віднести до активної лексики. Не виключено також, що не кожен зможе дати йому визначення. Толерантність — це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості. Формуванню толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування та свобода думки, совісті й переконань. Толерантність — це єдність у різноманітті. Толерантність — не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба. Толерантність — це те, що уможливлює досягнення культури, сприяє переходу від війни до миру. Як бачимо, різні народи по-різному пояснюють цей термін.Як на мене, проблемою сьогодення є зовсім не те, що це слово не вживається часто. Важко зустріти ту людину, яка б повністю дотримувалась вимог, до яких зобов’язує визначення слова «толерантність».Все це можна підтвердити конкретними прикладами. Погодьтеся, інколи дуже важко стримати себе від лихих поривань. Часто ми осуджуємо когось, забуваючи, що він має право на вибір власної дороги в житті. Потрібно навчитися з розумінням ставитися до помилок інших, адже й ми не ідеальні і самі можемо потрапити в подібну ситуацію.Дуже часто нам доводиться чути пораду: «Постав себе на його/її місце». Зізнаюсь чесно, сама не дуже полюбляю фразу, і не лише тому, що в реальній дійсності це зробити неможливо, а тому що кожна людина має свій тип мислення та переконання, властиві лише їй. Я більше ніж просто впевнена, що навіть опинившись на місці іншої людини, ми все одно вчинимо по-своєму.Тому хочу навести твердження, яке повністю може замінити вищесказані слова. «Толерантність — ставлення, під час якого людина визнає, що інші можуть думати чи діяти інакше, ніж вона сама». Так вважають французи. Генрік Ібсен, норвезький драматург сказав: «Дійсна ознака, за якою можна впізнати справжнього мудреця,— терпимість.»Пам’ятаймо ці слова, зробімо їх своїм життєвим кредо. Лише тоді зможемо дати відповідь на запитання, співзвучне із назвою статті. Легко! Варто лише захотіти.
Марія Завербна,учениця 10 класу

Рубрика "Великі люди у малому світі"


14 листопада 2012 року виповнюється 100 років від дня народження видатного українського поета-пісняра, перекладача, літературного критика Андрія Самійловича Малишка.

Андрій Малишко видав близько сорока збірок. У творчому доробку поета понад сто пісень. Всім нам відомі такі пісні А.Малишка, як "Пісня про рушник", "Вчителько моя", "Стежина", "Київський вальс", багато пісень дійсно стали народними.
Андрій Малишко співпрацював з багатьма композиторами, але найбільше з Платоном Майбородою.
Андрій Самійлович Малишко залишив нам не лише пісенну й поетичну спадщину, він також є автором багатьох публіцистичних та літературно-критичних творів. Написав тексти пісень до фільмів: "Макар Нечай" (1940 р.), "Богдан Хмельницький" (1941 р.), "Роки молодії" (1942 р.), "Щедре літо" (1950 р.), "Долина синіх скель" (1956 р.), "Лілея", "Таврія" (1959 р.), "Чорноморочка" (1960 р.), "Абітурієнтка" (1973 р.). А також сценарії до кінокартин: "Навіки з російським народом" (1954 р.), "Квітуча Україна" (1961 р.), "Ми з України" (1962 р.)
Доволі плідною була і його перекладацька діяльність.
Верховна Рада України своєю постановою від 21.10.2011 № 3965-IV „Про відзначення 100-річчя з дня народження Андрія Малишка" ухвалила рішення урочисто, на державному рівні, відзначити цей ювілей.

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей недоспала,

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

«Пісня про рушник», покладена на музику Платона Майбороди, набула такої популярності, що її було перекладено тридцятьма п'ятьма мовами світу.

Редколегія газети

Рубрика "Моя країна - Україна"


Не згасне свіча пам'яті.

Голодомор 1932-1933рр.

Голодомор – не просто біль і рана. Це – чорна діра нашої історії, яка могла безповоротно поглинути не тількиУкраїну, але й будь-яку надію на життя.
Чому це сталося?! Як сталося, що без стихії, без засухи, без іноземного нашестя стільки людських життів були приречені на смертні тортури. Треба осмислити нарешті: що ж з нами відбулося, пояснити собі і всьому білому світові. Досі не знаємо всього масштабу цієї трагедії та вже усвідомлюємо, що то було. Був голод штучно зорганізований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на винищення українського народу. Терор був розгорнутий планомірно і послідовно. Цей безпрецедентний за своїм катівським розмахом злочин сталінщини завдавУкраїні найтяжчих втрат, коштував нації мільйонів людських життів. У пік Голодомору в Україні щодоби помирало 25 тисяч людей.Поволі – з пам’яті людей, з тих таємних архівів, з тих диявольських „окремих папок” – з’являється смертельний лик найстрашнішої катастрофи. 24 листопада 2007 року стало початком офіційного відзначення роковин Голодомору 1932-1933 років. Цього дня було запроваджено традицію проведення Всесвітньої акції „Запали свічку!” коли по всій Україні та країнах світу за участю закордонного українства й посольств нашої держави ввечері були запалені свічки на вшанування пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання.
Не залишайтесь байдужими до цієї акції і запаліть свічку у своєму вікні. Ми закликаємо всіх, кому не байдужі милосердя, співчуття і справедливість, хто прагне перемоги добра над злом, вшанувати тих, хто не побачив майбутнього і забрав з собою в безіменні могили страшну правду про штучне знищення українського народу.Нехай у серці кожної людини, яка люблять свою державу, засвітиться вогник скорботи та світло надії – щоб такий варварський злочин ніколи не повторився.
Автор: Вікторія Семенина

Рубрика «Улюблені свята поряд»:

«А чи пам'ятаєте ви, коли Всесвітній день прав дитини?»

Ні? Отже, я вам нагадаю, він святкується 20 листопада. В цей день дорослі особливо ставляться до дітей, адже вони - майбутнє нашої країни.
Але ж не всі діти знають свої права, тому звернемось до літературних героїв. Ось Попелюшка, Білосніжка, Мауглі та Гидке каченятко не можуть довести свою правоту, тому що вони не читали Конвенцію прав дитини. У цьому документі записані права, якими ви можете користуватись до 18-ти років.
Гидке каченятко позбавлене права на піклування і турботу. Це означає, що його батьки не опікувались ним, не дбали про його інтереси…
А от Попелюшка не має можливості достатньо харчуватися. Мачуха не бажала дівчинці добра, тому не доглядала за нею. Та й її особисте життя ділилось між двома сестрами та нерідною мамою.
Кожна дитина повинна ходити в школу, чого не міг робити Мауглі, бо ж наскільки ви знаєте, в джунглях немає шкіл.
А також Білосніжка не могла висловити свою думку, на яку вона мала законне дитяче право. Особливо, коли вона була неправа.
Діти мають право на об'єднання, тому Попелюшка, Мауглі, Білосніжка та Гидке каченятко можуть створити власне об¢єднання під грифом «Цілком таємно», в якому би створювались нові… Нехай це буде прихованою інформацією.
Усі «маленькі дорослі» повинні розвивати свої таланти. Адже в кожної людини є певний дар. Отже, Білосніжка може співати голосно, навіть якщо в неї вдома звукопроникні стіни. В цьому є плюс – її сусіди зможуть оцінити чарівний голос дівчинки.
Дітлахи є рівними між собою. А значить, що Мауглі, з золотистим відтінком шкіри, цілком законно може товаришувати з Попелюшкою, в якої шкіра біла, наче щойно зроблена моцарелла.
Автор: Світлана Постоловська
Кiлькiсть переглядiв: 96

Коментарi