Поетична кав'ярня

/Files/images/Чекаю тебе.jpg

Я рахувала кожний квант

Твоєї посмішки ясної.

Неначе написав Рембрандт

ЇЇ ті обриси казкові.

Я маю два життя: поезію і кохання. Вони поєднані лабіринтом тендітних, але затуманених емоцій. Коли вони мене поглинають, то повітря стає густішим. Хоч торкайся його, хоч їж. По венах тече ефірна кров. Кількасот ночей тому я поставила на шальки терезів щасливе безтурботне життя та поезію. Що переважило? Декілька недосконалих віршів, аркуші опівнічної прози та свобода первинних почуттів. Я відчула, що в моєму серці було сховано набагато більше, ніж у всіх прочитаних мною книгах. Мистецтво – мляве відображення справжніх почуттів. Лише в його зеленкуватих очах я бачу в лютому підсніжники та конвалії. Хтось рве струни в парадній, а я шукаю його руки. Я бережу слова. Здається, моя душа зіткана із солі. Лише одна крапля Н2О, і електричний струм вільно проходитиме через мене. Навіть не придивляючись, можна побачити світло тьмяного місяця, що проходить через мою плоть. Але він – це не занедбаний радянський санаторій, а хороша закордонна клініка. Завжди чую, що у нього тверде серце. Але навіть сталь найміцнішої проби рано чи пізно стає надзвичайно тепла й жива. Мабуть, мене слід нагородити титулом «Добровільна полонянка Кохання». Циферблат годинника грізно показує 00. 01. Це лише початок чи я втрутилася в простір поза дозволеною межею? Хто мені відповість? Життя не дає відповідей, навіть тих, яких нам неймовірно бракує.

Автор: Світлана Постоловська

Кiлькiсть переглядiв: 43

Коментарi