Поетична кав'ярня

Балада

Самотність…

Бывает, человек глубоко одинок даже в гуще толпы.

Веселин Георгиев

/Files/images/фф1.jpg

Час летить-- не зупиниться мить,

Не вернеться минула хвилина,

Тільки серце трішки від цього щемить,

Постає перед нами картина.

Серед гармонії природи, серед краси,

Йде сіра хмара людей,

Не помічаючи квіткової роси,

Не шукаючи відповідей,

Не цікавлять їх вічні питання

І глобальні проблеми також,

В них усіх єдине бажання,

Розуму їхнього не тривож.

Серед натовпу того було ще дівча,

Що нічим не різнилося наче,

От лиш тільки в очах самота

І душа, що від горя плаче.

У неї зовні було все як у всіх:

І кохання, і дружба вічна,

Та всередині не було утіх,

А всього лиш темнота довічна.

Кругом неї - мільйони людей,

І мільярди думок в них витало,

І у кожного було сотні ідей -

Часу на втілення не вистачало.

Вони бігли, летіли життям,

З якого можна писати поеми.

Та ніхто не цікавивсь її буттям,

Всім байдуже було до її проблеми.

І одного разу, залишивши все,

Вона знову кудись поспішала,

Вона бігла по нічному шосе

І позаду життя залишала.

Вона згадувала кожну мить

Й бігла далі ,не оглянувшись,

І ставала все тоншою нить.

Зупинилась вона ,усміхнувшись...

Цього разу не пішла вона в забутий

Людьми давним-давно вже сад,

А бігла в простір, темрявою окутий,

Не сподіваючись вернутися назад.

Колись в отім саду вшвидку

Вона вірші писала,

Шукала вічних загадок розгадку

І в тих віршах всю тугу залишала.

В той вечір куди йти не знала:

Не від людей вона, від себе утікала,

Душевний спокій більше не шукала,

Бо наперед все точно знала.

Кругом була темна , зоряна ніч,

Ще й місяць продовжував світить,

У неї шарф спадає із спліч

І, волю одержавши, летить...

Летить у воду .. Та чому?

Ви здогадаєтеся самі...

Ніхто не розпізнав тоді сумну

Дівчину, що була на скалі...

Автор: Вікторія Семенина
Кiлькiсть переглядiв: 17

Коментарi