Проба пера

/Files/images/pero.jpg

А чи віриш ти в дружбу?

Ебігейл не спускала очей з щойно намальованої картини. Сумно... Здавалося ще вчора жовтий був кольором радості та сонця, а сьогодні... Розлука і зрада. Думки не покидали її голову. Для чого все це? Начебто, давно забута історія і час не стоїть на місці, а вона все малює жовті картини, а потім в пориві несамовитої гордості чи ,можливо, і ненависті до несправедливості життя шматує їх на маленькі кусочки.Коли ж прийде цьому край? Невже це триватиме вічно? Вічні роздуми і недовершена картина. Не вистачає одного, ще хоч одного кольору, а вона і надалі малює жовті картини, і те, що ще, здавалося б, учора мало бути прекрасним букетом, сьогодні лиш мара жовтого. Різні відтінки, та все ж один колір... Колір зради.

Раптом пролунав дзвінок у двері. Ебігейл сьогодні нікого не чекала, тому з не особливим бажанням і наполегливістю пішла відчиняти двері. На порозі стояв той, що вселяв в її серце крихту надії на краще. Високий брюнетки з прекрасними карими очима, які Ебігейл порівнювала з яшмою. Він завжди був усміхненим ,незважаючи на будь-які труднощі. Цього разу в його руках був букет з п'яти червоних троянд.

Брукс спочатку обійняв сестру, відніс букет на кухню, де поставив його у прекрасну кришталеву вазу, улюблену вазу Ебігейл, і лише потім почав говорити. Він завжди знав, чим потішити сестру, але сьогодні все було складніше:

— Не хочу тебе засмучувати, але цього місяця виставка відміняється. Замовники хочуть чогось нового. А ти досі малюєш жовті картини?

— Шкода, але картин більше не буде. Я більше не можу. У мене в середині немов ненажерливий хом'як, який лише гризе душу. У думках лише нерозуміння, а перед очима— жовтий. Я ніяк не можу його позбутися, навіть використавши усі фарби знову іду в магазин, і знову купую тубик з жовтим.

— А що вона?

— Вона і досі робить вигляд, що нічого не сталося. Інколи здається, що живе на своїй планеті, а інколи, що просто грає людьми. В усякому разі я для неї не маю жодного значення. З появою Джулі все змінилося. Та й куди мені, замріяній і задумливій художниці, до Джулі — богині краси і шопінгу? А все ж так не чинять. Однак, не мені судити, я можу лише малювати...

Далі настала пауза. Якась немов хвилина мовчання. Кожен думав про щось своє. Ебігейл ніяк не знаходила пояснення поведінці подруги чи тепер краще сказати знайомої, яка просто знайшла їй заміну. Та все ж не нам судити. А Брукс шукав спосіб допомогти сестрі: говорити з Анет даремна, та і Ебігейл цього не оцінить. Краще допомогти їй все забути, ніщо у світі не вічне, і дружба, виявляється, теж. А може її зовсім немає? Чи вірю я в дружбу? Вірила... А зараз, це не має жодного значення.

І ось в один момент Брукс зрозумів, що йому потрібно, так, це саме те.

Він миттєво вибіг з квартири, нічого не сказавши Ебігейл.

Через кілька хвилин вона знову йшла до дверей. Ебігейл була здивована поведінкою брата, адже це не в його стилі йти не попрощавшись, але запитати не було в кого, та й навіщо. І ось вона біля дверей:

— Чому ти даруєш мені жовті троянди? Це знущання? Чи ти теж хочеш піти?

Брукс лише посміхнувся:

— Намалюй їх. Це буде перша робота для нової виставки і прощання з минулим.

Картина була завершена. Жовтий перестав переслідувати Ебігейл, адже залишився в минулому, як і той хом'як, що гриз душу, і думки, які шукали пояснень. Тепер почалося нове життя і минуле в ньому не має жодного значення. Тепер картини були лише кольоровими і переважав не жовтий, а червоний — колір надії. Надії на те, що все ж таки дружба десь існує, хай не тут, десь далеко, але існує...

/Files/images/желтые розы[1].jpg

Автор: Вікторія Семенина

Кiлькiсть переглядiв: 68

Коментарi