Гімназійний щоденник

На хресті Голодомору

В рамках проекту «На хресті Голодомору» творча група учнів 11 класу Зборівської державної української гімназії ім.Романа Завадовича, яку очолила автор цього допису, досліджуючи проблему, записала інтерв’ю з А.А.Балицьким. Андрій Антонович все життя пропрацював вчителем біології у Зборівській середній школі, певний час займав посаду заступника директора, а його дружина, Катерина Пантелеймонівна, в цій же школі навчала дітей російської мови та літератури.

В радянські часи ніхто не торкався теми голодомору, який забрав життя мільйонів українців. То й Катерина Пантелеймонівна, уродженка Сумщини, старалася забути ті страшні часи, свідком яких їй судилося бути. Та навіть десятки прожитих літ не змогли стерти пережите.

Ось як вона згадувала (із записів А.А.Балицького). «Доживаю віку хвора, інвалід першої групи, але повернутися в своє дитинство знову, щоб пережити всі муки і поневіряння, не хочу. Таким важким і безрадісним воно було. Згадую про переселення з рідного дому у Соснівці до бабусі в Заводи. Я мала радіти, бо їхати до бабусі завжди було приємно, та не знала, що з тої пори почнеться моє поневіряння. Переселились ми тому, що восени 1928 року знайомий мого діда порадив йому: «Відсели негайно сім’ю сина, бо будуть вивозити в «холодні краї». Наша сім’я була заможною. Пам’ятаю, як прокинувшись зимового ранку, я почула розмову, що цієї ночі із Соснівки вивезли тридцять сімей, в тому числі і сім’ю діда: його, бабу Ганну та молодшого батькового брата Івана. Неповнолітня тітка Дуня залишилася, бо була в той час у сусідньому селі в дідової сестри. Діда з рідними вивезли в Архангельську область, Плисецький район і поселили в бараку №2.

Пережили ми в бабусі зиму, а весною переселилися в Соснівку, в хату-розвалюху, яка належала двоюрідній сестрі діда. Місцева влада чомусь зарахувала нас до середняків, хоч у нас, крім однієї конячки, не було нічого. Виділили нам, не пам’ятаю скільки, землі і обклали податками.

Від дідуся ми стали отримувати листи і дізналися, що їх сім’ю розділили: його послали на валку лісу, дядька Івана – на сплав по Північній Двині, а бабу Ганну поселили в барак для непрацездатних, де були жінки з дітьми. Пам’ятаю з розповіді бабусі, що вже на третій день в бараці заплакали–заголосили матері – від холоду і голоду вмирали діти.

В цей час почалося «полювання» на чоловіків із сімей колишніх куркулів, тому батько втік з дому і опинився аж в Керчі на риболовецькому судні в Азовському морі.

Обробляти землю довелося матері, бо ми з братом були ще зовсім малі. Вона виросла сиротою і вже в чотирнадцять років ходила за плугом. З початком колективізації на одноосібників наклали такі хлібозаготовки, що виконати їх було неможливо ( продподаток, культподаток, самоподаток і ін.), тому мама з бабусею стали по ночах закопувати мішечки з зерном у землю, так робили не одні ми. А влада озброїлась жиганами, щоб перехитрити «паразитів» і знайти лишки хліба. Пригадую, як одного разу прийшли до нас активісти. В хаті не знайшли нічого і пішли на двір, а за ними й мама. Стали шукати в хлівчику, де було закопане зерно, а бабуся впала на коліна перед іконами і молила Бога, щоб відвернув «нечестивців», як вона казала, від захованого. Мабуть, Бог зглянувся – зерна не знайшли. Закопували і на городі, а зверху ставили копичку сіна. Була зима, насипало багато снігу, і мама боялася йти відкопувати зерно, бо сліди виказали б схованку. Кілька днів ми сиділи голодні, чекали на відлигу.

У 1933 році я пішла в перший клас. Це був рік страшного голоду. Голодувала і наша сім’я, але врятував нас мій свекор, який був на виселці. Він відправляв для нас посилки в інше село до нашої родини, яка не була розкуркулена. Коли смеркалося, мама таємно приносила їх додому. Не можу забути день, коли їсти було зовсім нічого, мама зварила останню жменьку жита, яку ми, діти, з’їли, сама пішла по посилку і сказала нам чекати, а весняний день довгий-довгий, голодні ми так і поснули. Вже було зовсім темно, коли нас розбудила мама. Із муки, яку прислав дід, вона хотіла зварити галушки, але вони розварилися - стала гаряча шліхта. Мама налила її в череп’яну миску, і ми з жадністю почали їсти. Не пам’ятаю її смаку – була вона дуже гаряча. Чекати, щоб вона прохолола, ми не могли, такі були голодні.

Ще запам’ятався випадок, коли вже мій батько повернувся додому. Десь у нас збереглася торбинка з житніми відсівками. Батько зробив невеличкі жорна з точильних кругів, і ми змололи ті відсівки. Мама напекла в печі невеличких паляниць, дала в поле батькові і тітці, поїла трішки сама і більше дала нам, дітям. Ми всі похворіли, ніби почаділи, так боліли голови. Ввечері повернулися з поля батько з тіткою і розповіли, що нічого не робили, цілий день лежали під возом. Так боліли голови. Ми здогадались, що цьому винен хліб, в якому було більше насіння бур’янів, зокрема отруйного кокелю, ніж зерен жита.

Голодували ми дуже, але вижили. В моєї матері був пухлий живіт, бо вона їла найменше, завжди давала більше дітям. Без допомоги діда ми не вижили б. Іноді він присилав невелику кількість грошей, за які ми купували пшоно. Мама варила кашу і суп із лободи, кропиви, дикого щавлю. Ягоди бузини були для нас смакотою.

Ще згадую, в один із таких голодних днів мій брат Іван постійно просив у мами їсти, Він сидів біля вікна, паличкою стукав у шибку і в такт промовляв: «Їсти,їсти,їсти…». Ненароком розбив вікно. Мама насварила на нього. Він пішов плачучи із хати і зайшов до сусідів. Ті якраз спекли житні пиріжки з бузиною і буряком та дали йому одного. Він не з’їв його сам, приніс додому. Мама відщипнула малесенький кусочок собі і розділила його між нами.

Інша сусідська сім’я з шести чоловік померла вся, залишився живим тільки парубок, який перебував в армії.

Активісти, які навідувалися до нас регулярно, нічого не знайшовши, дивувалися : «А як ви живете?»

Голодомор – страшна трагедія. Ця сторінка нашого минулого назавжди залишиться в пам’яті українців. Згадувати важко – пам’ятати треба.

Автор: Софія Добуш

Коментарi