Рубрика: "Гімназійний щоденник"

Дзвони Лемківщини

Трагічні сторінки історії депортації українського населення з Польщі торкнулися і моєї родини .Я хочу розповісти про свого дідуся - Ленара Мирона Івановича .Він народився у мальовничому селі Ратновиця Саноцького повіту у Польщі. Йому було 12 років, коли сім’ю примусово виселили, як і тисячі українських родин, які проживали на Лемківщині, Надсянні, Холмщині і Підляшші. У нього вкрадено дитинство, рідну землю. Не лише у нього. Але у всього лемківського народу. Під коріння зрубано дерево роду на історичній батьківщині.

Дідусь часто згадував своє село, домівку, своїх братів та сестер. Вони жили заможно, батьки працювали, привчаючи дітей до нехитрої селянської роботи. А працювати було на чому: чотири гектари землі, дві пари коней , три корови. Нелегка праця, але серце раділо, бо старалися для себе та дітей. Пережили другу світову війну, приниження польської, далі - німецької влади. Крізь усе життя він проніс страшний спомин про ці роки.

Мені запам’яталася сумна розповідь. Поляки дали три дні на збирання у дорогу на радянську Україну. Вони знущалися над тими родинами, які не хотіли виїжджати. Село Ратновиця було спалено дощенту після так званої евакуації українців, щоб ті не повернулися. 26 квітня 1946 року сім’я Ленара Івана Васильовича та Марії Степанівни ( мої прадід та прабабуся) та четверо дітей - Володимир, Стефанія , Мирон, Юліан - з нехитрими пожитками прибули на станцію Зборів. Два місяці жили без даху над головою. Не мали чим годувати корову, яку привезли з собою. Дідусь завжди зі сльозами на очах розповідав про поневіряння сім’ї ,бо місцеве населення називало їх «зайдами.». То батько ходив навколишніми селами, наймався на роботу , аби діти вижили. Через деякий час купив вже засаджений картоплею город.

Пізніше , через півстоліття, у 2002 році отримавши довідку з державного архіву Львівської області, витре сльози , бо прочитає в документах ,що родина Ленар у складі шести осіб у 1946 році була переселена у Тернопільську область І як вирок-підтвердження: « При переселенні ними було залишено господарське майно, яке складалось із житл. буд- 540 м, сім’я мала 4,0га землі ( в тому числі 3,0 га – орної). Вартість залишеного майна становить 6244 крб…»

І жаль знову стисне серце вже старого Мирона, який 47 років відпрацює за кермом автомобіля, об’їздить не одне місто тодішнього СРСР, але ніколи не побачить рідного села, лісу, широкого пасма гір. Вони приходитимуть до нього у снах. А потім дідусь довгими зимовими вечорами буде розповідати про своє нелегке життя: дитинство, обпалене війною, свою працю на шахтах Донбасу, про своє велике бажання здобути освіту…Він говоритиме мені та старшому братові, щоб ми добре вчилися, бо вчена людина має трохи легше життя. Хто зна? Можливо, нездійснені мрії завжди здаються такими прекрасними.

Звичайно, ми з Ігорем (старшим моїм братом) дуже любили діда і не раз показували щоденник з гарними оцінками. А ще ми разом дивилися футбол, наша домівка часто вибухала переможними вигуками, коли вигравала улюблена команда. Дідусь радів разом з нами. Як дитина. Бо в своєму дитинстві йому довелося більше страждати.

Колись у 1946 році поляки спалили і дерев’яну церкву у селі Ратновиця. Село зникло з лиця землі, але пам'ять жива. Вона озивається сумними лемківськими піснями, що тужливо линуть по всьому світу.

У 1999 році мій дідусь разом із священиком зводив на Білому Березі дерев’яну капличку. На історичному місці, де колись давно стояла козацька церквиця. Не знаю, про що думав та що відчував дід Мирон. Можливо, мріяв, аби його діти та онуки не зазнали тих поневірянь, які випали на його долю. Він просив Бога за нас, я в цьому впевнений.

Я пишу про це у минулому часі, бо дідуся нема вже чотири роки. Але в нашій сім ї живе пам'ять про нього. Про його добрі справи. Про його нелегке життя. Вже коли він був на пенсії і міг дозволити собі, крім омасти (це лемківське слово, що означає масло, олію, він вимовляв з особливою пошаною), хліба, інших продуктів, то завжди купляв нам з братом маленькі “Джеки”. Не знаю, хто з нас більше радів, тримаючи в руках ці шоколадні батончики. Тепер я думаю, що він. Бо тішився, що його онуки ростуть у достатку, мають усе, про що у своєму дитинстві він і не мріяв.

Андрій Ленар

Рубрика: "Актуальності на хвості сороки"

Значення іноземних мов у сучасному світі важко переоцінити і знати її - вже давно не розкіш, а вимога сучасності. Саме тому важливо створити умови, які б полегшили їх вивчення та зробили його більш ефективним.З 2008 року Зборівська гімназія співпрацює із Корпусом Миру США в Україні і приймає у своїх стінах волонтерів, які допомагають учням поринути в англомовне середовище і набути практичних навичок володіння мовою.У грудні 2016 року у стінах нашої гімназії розпочав свою роботу третій волонтер Корпусу Миру – Джером Аллен. Ці два роки пролетіли непомітно. Вони були сповнені незабутніми враженнями та позитивними емоціями. Завдяки містеру Джерому ми познайомилися з новими, цікавими людьми. Гімназисти брали учать в англомовних таборах , які проводились на базі гімназії, а також стали учасниками Всеукраїнських мовних таборів, проведених за сприяння Корпусу Миру США в Україні. Учні 5-8 класів із захопленням відвідували літній гімназійний табір, до проведення якого були залучені волонтери інших навчальних закладів з усієї України.Містер Джером допомагав нам, навчав нас і підтримував. Він допоміг учням зрозуміти , що ми повинні вивчати англійську для життя, а не для оцінок.Прощальний вечір із нашим волонтером дав можливість разом пригадати приємні моменти, подякувати за отриманий досвід та можливості. Учні та педагоги вручили містеру Джерому невеличкі подарунки на згадку про спільну роботу та перебування в Україні.

Містер Джером допомагав нам, навчав нас і підтримував. Він допоміг учням зрозуміти , що ми повинні вивчати англійську для життя, а не для оцінок.

Прощальний вечір із нашим волонтером дав можливість разом пригадати приємні моменти, подякувати за отриманий досвід та можливості. Учні та педагоги вручили містеру Джерому невеличкі подарунки на згадку про спільну роботу та перебування в Україні.

Ми сумуватимемо за нашим волонтером і сподіваємося, що це була наша не остання зустріч.

Булат Вероніка

Коментарi